a_syddi_hto

Узагалі-то, я багато чого просто не можу зрозуміти.
До кінця не збагну, чому люди такі ... (цензура).
Чому довкола безліч хамів.
Чому буває складно щось сказати.
Чому буває складно.
Чому Shit happens, а щастя - скороминуче.
Чому людині завжди "мало".

Отак ходиш собі осіннім Києвом, часом сидиш у затишних чи не дуже кав*ярнях, придивляєшся до сірого неба, прислухаєшся до дощу, до своїх думок, прагнеш підслухати чужі...
Танцюєш танго, бо так сьогодні захотілося...
Смієшся, клеїш дурня на педагогічній конференції, бо так склалося, настрій у тебе такий...
Говориш із Бальохою про Вінграновського, бо так...
Зустрічаєшся з Колишньою, п*єш із нею каву, вислуховуєш її проблеми, замислюєшся над своїми...
Приходиш у порожній ліцей і... філософствуєш за компом...
Усвідомлюєш, що справді любиш своє життя. Але від того стає тільки сумно якось... Бо любиш його, мабуть, саме за такі-от меланхолійно-спокійні моменти. Бо в них увесь смак. Бо тоді, коли на душі по-осінньому спокійно, - хочеться когось любити...

Давно треба було б написати щось для тих, хто періодично зазирає до мене на сторінку.
Чи то пак для себе.
Чи для обох.
Маю на увазі декого з ліцеїстів, хто не полінувався витратити час і зайти в ЖЖ у пошуках Ігоря Григоровича чи пана Ігоря.
Цікаво, що він думав тут (у мене на сторінці) побачити?
І що побачив? Адже в кожного свій погляд на здавалося б однакові речі...
Торкнуся декількох питань.
1. Ви, маленькі гівнюки (у позитивному розумінні цього слова. Так-так, буває і таке!), мабуть, підозрюєте, що я така ж людина, як і ви всі. У мене є свої "таргани" в голові, свої загони. Але крім усього, мені не 50 років. І навіть не 30. Тому, відверто кажучи, мені байдуже: а) якщо ви вважаєте мене дивним і ненормальним; б) якщо вважаєте "жорстоким і бездушним". Головне, щоб вам не було байдуже. І не важливо, якими методами я цього досягну.
2. Усе життя вважав, що вчитель має бути найперше ЦІКАВИМ. А вже потім усе інше. У мене, 100%-во це не завжди виходить, але я намагатимуся. Хотілося б банального - терпеливості з вашого боку. Не можете терпіти - "сосіть бензин" (як сказав один дуже навіть непоганий фантаст).
3. Мене "пре" учителювання. Я дико люблю вас усіх. Але люблю через ненависть. Тому я, мабуть, таки збоченець, як і всі банальні вчителі.
4. Мене давно варто вигнати з УГЛа. За розказані за цей час пошлі анекдоти, за фамільярність із учнями, за покривання курців, про яких насправді повинен одразу доповідати кураторам і директорові (і який ідіот таке вигадав??? Яка нормальна людина побіжить до Стефанівни доповідати???). Отож, нехай мене виженуть. Див. останнє речення п.2.
5. Для тих, хто вважає мене збоченцем. Це правда. Далі не коментую.

Словом, усім дякую, заходьте ще, 
завжди радий

Sincereally yours,
Ігор Хворостяний.

І що тут ще скажеш???
Фігово. Крапка.

…Ранок. Метро. Днями шліфований маршрут до потрібної станції. Як на автопілоті. Ідеш у потоці людей і сповільнено, ніби відсторонено, розмірковуєш про купу речей. І, детально досліджуючи своє «Я», приходиш до висновку, що це відбувається не з тобою, що не можна ж отак щодня ходити тією ж дорогою, що доріг насправді безліч, і навіть якщо ця здається знайомою, вивченою до міліметра, то це обман, бо сьогодні це вже не та дорога, якою йшов учора, а нова, інша, відмінна від учорашньої. І ти – теж інший. А все, що відбувається довкола – чергова розіграна мізансцена твого життя. І що найпаскудніше – доволі штучна. Двері відчиняються й зачиняються, поїзди відходять до наступних станцій і з часом повертаються на попередні, люди наповнюють собою ці невидимі вени міста, бо воно має жити, бо не можна затримуватися біля дверей, треба проходити далі у вагони й бути обережним, бо двері таки зачиняються… Мають таку властивість. Єдиний спосіб віднайти якесь осердя цього світу – сконцентруватися на власних думках, відчути себе в цьому рухові – утримувати (хай навіть на периферії свідомості) впевненість у тому, що на цій погано декорованій сцені ти – живий. Бо мислиш (Cogito, ergo sum), не заступаєш за жовту обмежувальну лінію, нанесену на східці, не підкладаєш пальці під поручень, не біжиш по ескалатору. Бо пригадуєш, що там, нагорі, прохолодно («Було бо холодно…»), а тут – до станції прибуває поїзд, зараз відчиняться двері й обов’язково треба буде відійти вбік, бо люди мають право вільно вийти, їм не треба заважати; зрештою, оце бажання – не наштовхуватися на іншого, не втрачати терпець із самого ранку й спокійно, не нервуючи, піти собі за потрібним маршрутом – абсолютно закономірне. Лише виконуючи ці елементарні умови співіснування забезпечуєш блаженне відчуття того, що існуєш.
Але ж знайдеться паскуда, якій неодмінно потрібно чимшвидше потрапити до вагону. Байдуже, що це збиває увесь ритм, змушує прокинутися й відчути всю мізерність довколишнього – вона все одно пнеться чи то до омріяного сидіння, чи просто вперед, аби потрапити таки до вагону. Аж зло бере. Хоч пиши на стінах великими неоновими літерами – не допоможе… Тобі ж не потрібно багато – лиш цей вільний вихід і вхід. Це твоє законне право.
І так, сатаніючи, дивишся навздогін вагону, що відходить, і кидаєшся просто вниз – назустріч наступному.
 
— Боже, ну чому це сталося зі мною, чому я повинна була це бачити? Хіба він не міг зачекати наступного поїзда? Як це егоїстично… Тепер мені щоночі снитимуться кошмари. Гівнюк довбаний. Лайно. Чому зі мною?

З іншого боку приїздить ще один поїзд, двері відчиняються й жінка спрожогу забігає до вагону. Незважаючи на потік людей, які виходять їй назустріч. 

"Нелюдами" Скиба називає багатьох. Якщо вірити панові Роману, слово це - полісемантичне: може містити увесь спектр значеннєвих відтінків, як із позитивною конотацією, так і навпаки. Інші поети - теж "нелюди". Студенти - "нелюди". От так і я (нескромно сподіваюся) став для пана Романа "нелюдом". Учора. У Національному університеті культури і мистецтв (Поплавського). Незважаючи на жлобський навчальний заклад, навіть незважаючи на пику Самого Поплавського (якого я мав нещастя бачити зблизька), не беручи до уваги, даруйте, примітивно-обмежених (не узагальнюючи, просто в межах основних вражень) студентів університету, у їдальні якого на плакаті разом із пикою Михайла Михайловича - напис "Талановитим - без черги"... Словом, заплющуючи очі на всю вищевказану гидоту, я щасливий із того, що був там. Безмежно радий, що познайомився зі Скибою, пив із ним коньяк і говорив про літературу й, ширше, - життя.

А тепер про пана Романа.
Скиба - "поет у законі, який живе в телефонній буді". Скиба - людина, яка ніколи не п'яніє. Поет, який має членський квиток НСПУ для того, щоб вчасно ментів відшити (це я вже трохи слова Скиби перебріхую, але суть приблизно така). Скиба - геній. І фіг вам, нам, усім - голодранцям, до нього братися! :)

БІОГРАФІЧНА ДОВІДКА

Роман Скиба народився 26 жовтня 1970 р. в м.Львові. Закінчив філологічний факультет Львівського державного університету ім.І.Франка.

Поетичні книжки Р.Скиби: “Мене назовуть листопадом” (1992, 1993), “Осінь на місяці, або Усміх дракона” (1993), “Тінь сови” (1994), “Хвороба росту” (1998), “Одіссея-2000” (2002).

Роман Скиба є лауреатом конкурсу “Гранослов” (1991), конкурсу видавництва “Смолоскип”(1997), премій: “Благовіст”(1999), журналу “Кур’єр Кривбасу” (2000), дитячого журналу “Соняшник” — “Найбільшій дитині 1998 року”, арт-клубу “ОsтаNNя баррикада” та Чільной Української Молодіжної Мистецької Агенції “ЧУММА” — “Поету в законі” (2002). Постійно займається проведенням спочатку у Львові, а потім в Києві багатоденних фестивалів “Лір”, “Полір’я”, “Культреванш”.
Член НСПУ.

Я ЖИВУ В ТЕЛЕФОННІЙ БУДІ

Я живу в телефонній буді.
Інколи мені звонять…
І питають, що далі буде.
І чому листопад на скронях.
І питають, де взяти гроші,
І питають, куди їх діти.
Дзвонять ті, в кого сни хороші,
Дзвонять ті, в кого хворі діти.
Щось не спиться мені, приблуді.
Ну яка там, до чорта, втома?..
Я живу в телефонній буді.
Бо нема телефона вдома…

Сьогодні я зустрівся з другом.
Просто зайшов до ВВ в ліцей, відчинив двері 407 і... побачив Тараса.
Він не так давно повернувся з Італії, ми ніби говорили по телефону, здається, навіть бачилися мимохідь, але...
Щось у ньому змінилося. Або мені так здалося. Не знаю що саме, складно сказати. Чи то Італія, чи я просто був шалено радий бачити цю людину...
По келиху пива в "Пузатій хаті" лише посилили відчуття якоїсь... майже нереальності того, що відбувалося. З Тарасиком завжди було цікаво поговорити. Про щось "інтелектуальне" або про якісь пусті дурниці. 
Сьогодні говорили про Венецію, Верлена і Рембо, про Вайльда... 
Пісяли поруч (пиво далося взнаки! :)
Покурили і розійшлися.
Але було добре. Добре зустріти близьку людину, добре говорити про купу всього й пісяти поряд...
Як добре, що є такі люди в моєму житті!!! 

Щойно екс-колега одного з видань надіслала надзвичайно цікавий лінк: http://www.vsesmi.ru/news/1345516/ 
Про компетентність російських Інтернет-ресурсів говорили-переговорювали... Але щоб так!!!
Поясніть мені, можливо, я чогось не розумію...  Як може людина, яка вважає себе редактором сайту, пропустити ТАКЕ?
Добре, нехай у Російській Федерації про Стуса чули небагато (щоправда, ми про О. Солженіцина, В. Шаламова й інших не забуваємо - зараз не про те мова), але Челентано, певно, бачили й знають пересічні росіяни...
То якого біса ресурс із дивовижною назвою "ВСЕ СМИ", передруковучи інформацію з Главреда ліпить до новини із заголовком "Сегодня Василю Стусу исполнилось бы 70 лет" світлину А. Челентано??? 
Мені бракує слів... 

http://www.artlebedev.ru/kovodstvo/sections/55/  

«Наша література боролася. Вона боролася з різними несправедливостями і, власне кажучи, доборолася до того, що вона не має читача сьогодні…» Гр. Штонь

У чому полягає мета і завдання літератури?
І чи потрібні вони їй? Невже красне письменство зобов’язане чимось і комусь? Не думаю.
А може, література – це свобода? Але ж, за визначенням, свобода містить можливість вибору.
Тоді чому звідусіль лунає: українська література в своєму історичному розвитку виборювала справедливість, захищала пригноблених, була єдиним засобом досягнення омріяної державності?
Ми зробили з Шевченка ВЕЛИКОГО КОБЗАРЯ, НАЦІОНАЛЬНОГО ПРОРОКА, ВІФЛЕЄМСЬКУ ЗОРЮ ВСЬОГО УКРАЇНСТВА. Іншими словами – ікону. На яку не можна дивитися без обожнення. Але ж він не був нічим із вищеперерахованого. Про це чомусь мовчать.
Проблема української держави на загал та її літератури зокрема, на мою думку, полягає в тому, що вона стала «заповідником», утратила свої ігрову, розважальну й власне мистецьку функції.
Я нічого не винен літературі, і не вимагаю від неї нічого. Якщо мені буде потрібно й до снаги, я знайду Високе художнє слово для розширення душевних, духовних і культурних обширів. Але шукатиму його не в радянських чи псевдоукраїнолюбних гаслах.
Кожен день із вікна спостерігаю за 21 століттям. Я втомився доводити, боротися, кричати й бити себе в груди, бути небайдужим. А я ж – читач.
Думаю, літературі «читач псевдонаціональний» вже теж обрид.  

 

Зайцева завжди наводить слова Бабакової (як, Ви не знаєте хто така Бабакова???), що ті, хто реєструється в ЖЖ зараз - просто смішні... Чи якось там по-іншому вона каже, точно пригадати не можу. 
Тоді я теж буду смішним. 
Та не про це мова. 
Сиджу на роботі перед довбаним компом і думаю, що ж тут оце написати для початку... Так написати, щоб усі сказали: ОЦЕ ЧУВАК! І раптом розумію, що мені має бути абсолютно байдуже, хто й що там скаже... (Шановний читачу! Прошу закцентувати твою увагу на формі майбутнього часу).
Можна довго розпинатися про себе.  Але я хочу сказати пару слів про тих, хто поруч.
У моєму житті багато (надзвичайно багато) цікавих, оригінальних й ні на кого не схожих людей.
Та ж (згадувана вже тут) Заєць (білий, рудий чи русявий за псевдонауковою клаХСифікацією).
Вона просто Зайцева. Така, яка є. Зіткана з контрастів, протилежностей, щирості й іноді нікому не потрібної прямоти, від якої аж тошно стає... Але... Що б робили мої думки без цієї БЄСТІЇ??? Вона теж прилучилася до "виліплювання" мене-такого-яким-є-зараз.
І таких було безліч. Кожним словом, поглядом, докором; усім гівном, яке може бути в людських стосунках, усіми їх (стосунків) світлими митями, жив я. Як Ленін: жив, живу й (сподіваюся) житиму.
Не знаю, що я тут писатиму й чи буду писати взагалі.
Але... Казав сліпий - побачимо! :)